Від редакції: Професор кафедри колоїдної хімії, заслужений професор МДУ, почесний працівник вищої освіти Росії В. М. ІЗМАЙЛОВА (1930-2002) була видатним ученим в області колоїдної хімії. Вікторія Миколаївна продовжувала традиції батька і свято берегла пам'ять про нього.
– Спогади про тата складалися з власних вражень і розповідей бабусі і мами. Вони так любили його і багато разів у різних варіантах повторювали сказане, що їх спогади стали і моїми. Микола Аркадійович Ізмайлов народився 22 червня 1907 року в р. Сухумі в сім'ї інспектора народних училищ, людини глибоко шанованої в Абхазії. За участі Аркадія Іосафовича Ізмайлова відкривалися нові школи в Абхазії, він стояв біля витоків створення абхазької писемності. У 1909 році дід помер. Тата і його сестру виховувала мати – Ізмайлова Ольга Миколаївна.
До Першої Світової війни моя бабуся, будучи вдовою, зі своєю мамою (Вірою Якимівною) повезла дітей – дочку (Лідію Аркадіївну) і сина (тата, Миколу Аркадійовича) до столиці Росії. Діти вже були великими: Ліді – 10 років, Миколі – 6. Дорогою назад із Москви в Сухумі у 1917 році в Харкові їх застала революція. Далі в Сухумі їхати було неможливо. Напередодні зими вони залишилися в чужому місті без житла, без грошей, без зимових речей. Жінок, внаслідок їх буржуазного походження, на будь-яку роботу не брали. Матеріальні турботи про сім'ю лягли на «чоловічі» плечі Миколи, якому було в ту пору десять років. Вранці він продавав газети, вдень працював кур'єром в управлінні Харківського військового округу, увечері торгував насінням. В неділю ще працював чорноробом на укладанні камінням міської площі. Каміння було дуже важке для хлопчика – це не залишилося без наслідків. Дрова на зиму теж потрібно було заготовлювати самотужки. Від важкої роботи, у нього розвинулося захворювання – вивих плечового суглобу.
Тільки в 1924 році, коли утворилася єдина Радянська держава (СРСР), можна було сім'ї їхати додому, в Сухумі. Виїхали жінки. Там їх чекало розчарування. Удома будинки були зайняті чужими людьми. І лише на згадку про заслуги Аркадія Іосафовича перед абхазьким народом, вдалося закріпити за вдовою (О. М. Ізмайловою) частину будинку.
Тато залишився один у Харкові, де з 1923 року працював як лаборант в хімічній лабораторії технікуму народного господарства. У період з 1926 року по 1929 рік викладав хімію в школах. Він був дуже здібною і працелюбною людиною. Багато займався і екстерном складав іспити як за школу, так і за технікум (Народного господарства), і за інститут (Фінансово-економічний). Потім, з 1928 по 1931 р., був аспірантом при науково-дослідному інституті хімії Харківського державного університету, де захоплено працював в лабораторії. Вже в ту пору виявилися його неабиякі здібності в інтуїції, у відчутті свіжих течій в хімії, які потім розвинулися в нові наукові напрями. Тато успішно захистив дисертацію і був атестований старшим науковим співробітником. Отож він залишився в Харківському університеті. З 1937 по 1941 рік працював доцентом кафедри фізичної хімії ХДУ. Говорив, щоб пізнати предмет, потрібно його викладати. Він викладав різні дисципліни (хімію, фізику, математику і т.д.) у Фінансово-економічному інституті.
На заняттях тато познайомився зі студенткою Олександрою Олексіївною Глуховцевою (Ізмайловою), яка своєю жвавістю, красою і розумом зачарувала тата на все життя. Так з 20.09.1928 до самої смерті тата вони були разом. 30 листопада 1930 року народилася я. Сім'я жила в одній кімнаті комунальної квартири. Мама – студентка п'ятого курсу. Тато – викладач, якому по півроку не платили заробітну плату. Тато багато займався зі мною. Кожен ранок під подушкою я знаходила або книжку, або іграшку, або ще що-небудь на знак його уваги. Коли у нього був час, він гуляв зі мною, читав, ми вирішували задачі. А моїм улюбленим заняттям було, коли мама приводила мене в лабораторію, де тато працював у той час зі склом (для скляних електродів), і видував для мене різні іграшки (ялинкові), і потім, за допомогою реакції срібного дзеркала, їх сріблив. Коли я стала старшою, тато завжди цікавився моїми заняттями.
Життя стало покращуватися. У 1938 році у мене народився брат Олександр. Маленького всі обожнювали. Він був красивим, тямущим хлопчиком, який згодом став фізиком. Тато любив говорити: «Я – фізико-хімік, син у мене фізик, а дочка – хімік.»
В молодості тато займався альпінізмом, плаванням, взимку катався на лижах. Тато займався спортом як активним відпочинком. Зі мною тато грав в теніс і прищепив мені любов до цього виду спорту. Ніколи не забуду батьків день народження в 1941 році. Ми чекали гостей, мама напекла пирогів, але ніхто не прийшов... По радіо В. Молотов оголосив, що німецько-фашистські загарбники перейшли кордон нашої Батьківщини. Почалася війна.
Лінія фронту швидко наближалася. Військовий комендант допоміг нам евакуюватися в Сухумі. Ми залишили Харків першого жовтня 1941 року. Коли їхали через Лозову, вона була лінією фронту. На дивом уцілілому під бомбардуваннями потязі, лише під кінець жовтня ми приїхали в Сухумі, де жили весь воєнний час. У нас удома за рішенням воєнкома розмістили тяжкопоранених бійців. У ті важкі роки люди об'єднувалися і робили все можливе для загальної перемоги над фашизмом.
У Сухумі тато працював старшим технологом аптечного виробництва, завідував лабораторією технології станції Сухумі Всесоюзного інституту ефірних масел. У 1943-44 роках М. А. Ізмайлов завідував кафедрою хімії державного педагогічного інституту Сухумі. На експериментальному заводі ефірних масел зональної станції Інституту ефіроолійної промисловості М. А. Ізмайлов організував ряд виробництв, що мають оборонне значення: виробництво аеролаків, виробництво фільтрів для газосховищ, виробництво вітамінних препаратів для Чорноморського флоту. Наукова і оборонна діяльність М. А. Ізмайлова була відзначена медалями «За оборону Кавказу» і «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», а також орденом Трудового Червоного Прапору.
Як тільки Харків був звільнений від німецько-фашистських загарбників, сім'я стала готуватися до повернення. За рік до закінчення війни ми всі повернулися до Харкова.
Тато почав працювати завідувачем кафедри фізичної хімії Харківського державного університету, а також у Фармацевтичному інституті. Перш за все потрібно було відновити університет, а також життєво важливі комунікації. Планів міського газопроводу і водопроводу не збереглося, і співробітники ХДУ знаходили газопровід, повзаючи землею, по запаху газу. За досить короткий термін ця робота була виконана і в лабораторіях стало можна користуватися газом і водою.
Відразу ж в травні вся сім'я зайнялася посадкою городів, щоб забезпечити себе на зиму. Вирощені на цих грядках овочі були основною їжею. Пам'ятаю тріумфування в місті, коли оголосили про закінчення війни. Всі вийшли на вулиці
У післявоєнні роки тато писав свою докторську дисертацію. Над текстом дисертації тато працював рано вранці з 5 до 9 ранку – до лекцій в університеті.
Докторську дисертацію «Вплив розчинників на силу кислот» тато захистив в 1948 році у Києві в об'єднаній Раді інститутів загальної і неорганічної хімії і органічної хімії АН УРСР. Ця робота стала основою його відомої монографії «Електрохімія розчинів». Книга вийшла в 1959 році у видавництві Харківського університету. У ній М. А. Ізмайлов підсумував свої численні дослідження властивостей розчинів. За неї М. А.Ізмайлов був удостоєний премії ім. Д. І. Менделєєва.
З 1948 року я бачила тата не тільки удома, але і в університеті, оскільки з цього року стала студенткою хімічного факультету ХДУ. Відразу ж можу написати своє враження про лекції. Аудиторія завжди була повна, і тато чітко, з хорошою дикцією, розказував матеріал, а студенти і слухачі жадібно хапали знання. У лекціях іноді розглядалися питання, які ще не були висловлені в навчальній літературі, а розроблялися на кафедрі фізичної хімії ХДУ (лекції відрізнялися новизною постановки питання, містили власний експериментальний матеріал і стояли на рівні сучасної фізико-хімічної науки). Це привертало увагу і батькових співробітників, які також відвідували лекції. За тишею під час лекцій, як зараз пам'ятаю, стежила Галя Морозова (технічка). Вона стояла за дверима аудиторії, де читав лекцію Микола Аркадійович і студентам, які пробігали поруч, говорила: «Тихіше, тихіше! Микола Арканович лекцію читають».
І мені дуже приємно, що створений ним чудовий колектив учених у Каразінському університеті, його учні продовжують почату разом справу. У кабінеті завідувача кафедри фізичної хімії продовжували працювати його послідовники В. В. Александров, В. І. Лебідь, а нині М. О. Мчедлов-Петросян. Цей колектив відрізняється не тільки великим професіоналізмом, але і високими етичними якостями. Я була приємно здивована і горда за учнів мого батька, коли через 12 років після його смерті, в 1973 році, тато був включений в колектив авторів із присудження Державної премії СРСР за цикл робіт із теорії скляного електроду. Я дуже вдячна науковцям найстарішого університету, за те, що вони шанують пам’ять і регулярно проводять Ізмайловські читання, підтримують кращі традиції вчених всього світу.
Проф. В. ІЗМАЙЛОВА
www-gazeta.univer.kharkov.ua
No comments:
Post a Comment